Оперна діва, мегазірка. Її сопрано звучало-заворожувало на численних європейських і світових сценах, зокрема у престижних Ла Скала, Метрополітен-опера. Свій талант вона зуміла огранити, надати яскравого сяяння великою працею, наполегливістю, непохитністю в досягненні поставленої мети. Зустрітися з нею, поспілкуватися — справа непроста, адже відома на весь світ співачка у вихорі вистав, концертних виступів, педагогічної діяльності, частих перельотів-поїздок. Кореспондентові «УК» поталанило запросити її на інтерв’ю. До того ж у Тернополі, де вона стала головою журі однієї з номінацій першого відкритого конкурсу вокалістів і хорових колективів імені Соломії Крушельницької.
— Пані Вікторіє, почнімо нашу розмову з того, про що дізналися тернополяни, коли на сцену вийшла доцент педуніверситету Софія Корнієнко і розповіла, що ваша доля пов’язана з нашим містом.
— Я народилася в Києві. Але Тернопіль також був у моєму житті. Про це ніде ще не писали. Моя мама педагог має тут давню подругу й колегу Софію Корнієнко. Завжди до неї приїжджали. Навіть моє весільне вбрання шили у вашому місті. Ця сукня, це місто врятувало мене від радіаційного смерчу, який спричинила аварія на Чорнобильській АЕС 1986 року. Тоді у квітні потягом я виїхала зі столиці до Тернополя на примірку весільної сукні. І пробула тут до 5 травня. Тож Тернополю завжди буду вдячна, що він забрав мене з Києва в ті страшні дні й прихистив.
У цій сукні я не лише йшла під вінець, а й виграла конкурс імені Моцарта у Відні. Майже десять років тому з благословення Блаженнішого Любомира Гузара я виступала зокрема й у Тернополі у доброчинних концертах, кошти від яких спрямували на будівництво патріаршого собору Воскресіння Христового УГКЦ в Києві. Коли приїжджаю тепер додому й дивлюся на цей храм, серце переповнюється радістю, адже в його стінах є маленька краплиночка й моєї любові.
— У Києві ви пізнавали музику, запалилися великою до неї любов’ю, робили перші кроки до сходження на оперний Олімп. Читав, що п’ятирічною ви грали на фортепіано, 14-річною — співали. Як відчули поклик до музики?
— Не знаю, звідки в мене цей поклик. Завжди, коли треба було ухвалювати якісь важливі рішення, як-от: чи вчитися в музичній школі, чи йти на прослуховування в дитячий хор Українського радіо і телебачення, чи вступати до музичного училища не на диригентський відділ, а на вокальний, чи брати участь у різних конкурсах — це все робила не я, а внутрішній голос. Мене веде хтось цією дорогою. Інакше й не сказати.
Уже з відстані років і досвіду інакше, як Божим провидінням, назвати це не можу. Дякую Господу за кожну мить мого життя. Без Біблії не живу, а колись мені на уроках казали: «Багато покликаних, але мало обраних». Я не знала, звідки ці слова, бо мене виховували в атеїстичному суспільстві. Не ми обираємо, та гідно цю ношу треба нести нам.
У моєму роду ніколи не було ні музикантів, ні вокалістів. Мама — педагог, тато був інженером-енергетиком.
— Ви починали шлях співачки з Київської опери. Тут вам довелося пройти крізь терни?
— Так, у Києві, в Україні до мене дуже критично ставилися. Удома своїм талантам завжди тяжко пробиватися. Тож виходить, треба поїхати у світи, щоб повернутися на коні.
Мій шлях співачки починався у страшні соціально роки, на руїнах радянської імперії й на світанку нових незалежних держав. Попри все я їздила на конкурси, виборювала звання лауреата. 1990 року мене помітив імпресаріо у Відні. Написав, щоб надіслала йому документи. Я їх передала, а він не отримав. Тоді мене запросили на прослуховування до Москви, у театр «Новая опера». Я заспівала, а його тодішній художній керівник Євген Колобов поцікавився, чи зможу через тиждень виступити в опері Гаетано Доніцетті «Марія Стюарт». «Зможу», — відповіла. І через тиждень заспівала. Виконувала арії Марії Стюарт навіть у комендантську годину в Москві, коли горів російський Білий дім.
У лютому 1992 року була зайнята у виставі Маріїнського театру в Санкт-Петербурзі. Тоді, даруйте, нічого було навіть їсти. Але співати було дуже важливо для творчого становлення. Вважала тоді за велику честь, що саме мене обрали для цих спектаклів.
Випадок і надалі вів мене творчою дорогою. Імпресаріо, який не отримав моїх документів, 13 січня 1993 року потрапив у московський Большой на мій дебют у «Царевій нареченій» Миколи Римського-Корсакова. І 21 квітня я вже була на прослуховуванні у Віденській опері.
— Наважилися у невідомість безоглядно поринути?
— Після прослуховування Віденська державна опера уклала зі мною контракт на півроку. Та це мене не зупинило. Взяла дитину, чоловіка, дванадцять валіз — і гайда у поїзд до австрійської столиці. Можливо, енергії додавала молодість.
Спочатку було чимало труднощів. Винаймали помешкання, не мала впевненості, чи продовжать контракт, мови майже не знала. Пригадую, треба партії вчити, а я сиджу плачу, бо не можу запам’ятати старонімецькою мовою. Це був карантин, який треба було просто пройти і витримати. Мені вистачило для цього і фізичних, і творчих сил.
Уже майже чверть століття я солістка Віденської опери. Про мене кажуть: «Трудоголік, залізна конячка».
Жовтій пресі я не давала ніколи поживи, бо протекції у творчій діяльності не шукала. Усе здобувала своїм талантом і важкою працею.
— Вас назвали однією з трьох великих Травіат. Ви чули овації після виступів у Відні й Парижі, Мілані й Лондоні, Берліні й Нью-Йорку, багатьох інших містах і столицях. Кажуть, «Браво!» із зали вам вигукував сам Лучано Паваротті.
— 1995 року я дебютувала на сцені Ла Скала. Коли побачила в залі Паваротті, аж коліна затрусилися. Він сидів на високому кріслі (в нього вже тоді боліли ноги) й уважно слухав. Я тоді співала так, як ніколи до того. Коли закінчила, Паваротті вигукнув: «Браво!»
Це було як подарунок долі. Я йому завжди буду вдячна й пам’ятатиму до останнього подиху, що він тоді нікому ще не відому українку підтримав, дав їй дужі крила.
— Ви стали оперною мегазіркою, але, бачу, не розгубили людяності, не загордилися, а залишилися щирою українкою. Ви такою йдете й по світових сценах, по житті?
— Іду. Я пережила великі життєві й професійні кризи. Вони мене загартували. Пригадуєте, у Ліни Костенко: «Що доля нелегка, — в цім користь і своя є. Блаженний сон душі мистецтву не сприяє».
— Процитували Ліну Костенко. Познайомитися з нею було колись вашою мрією. Здійснилася?
— Якось у Римі в греко-католицькій церкві був мій концерт до ювілею Соломії Крушельницької. Після його закінчення підійшла до мене Оксана Пахльовська з усіма книжками Ліни Костенко з її автографами та сказала: «Пані Вікторіє, ми ваші великі шанувальники. Мама вас дуже любить». Я їй відповіла: «А я боготворю вашу маму, багато її віршів знаю напам’ять. Для мене вона — наш сучасний пророк. Це, може, важко усвідомити, коли людина ще живе, але це справді наш український геній та пророк». Ті книжки нині вже такі зачитані, а «Неповторність» постійно в мене на столі поряд із Біблією.
— У Тернополі зі сцени прозвучало, що ви «наша Соломія Крушельницька», сучасна, звісно. Тішимося Соломією, що вона заявляла у світі про Україну, яку ніхто не знав, і вами, що представляли незалежну Україну, про яку теж мало було відомо. Ви її відкривали. Як вас оголошували за кордоном під час концертів?
— Мене старалися представляти як рашен виконавицю. Після цього мені треба було дипломатично виправляти, що я українська співачка. І пресі також це нагадувала. Доводилося про це говорити тривалий час. Мій перший директор опери перепитав: «Де твоя Україна — чи не в Сибіру?» Я відповіла: «Ні, гере директоре. Лише за кілька годин поїздки від вас чи годину льоту літаком».
— Ви, як і Соломія, несете у світ українську пісню?
— Прагну нести. Мушу нести. Виконую твори багатьох українських композиторів, зокрема Миколи Лисенка, Лева Ревуцького, Бориса Лятошинського, Валентина Сильвестрова, Мирослава Скорика, інших. У США, Німеччині представляла програми сучасної української музики.
— Ваша найбільша радість, щастя — донька?
— У мене донечка — філософ. Просить багато про неї не говорити. Дуже тішуся, що вона захистила у Віденському університеті роботу з філософії «Культурна ідентичність», якою зацікавилися у світі. Донька довго працювала над нею. Якось мені зізналася, що коли писала цю працю, була великим пацифістом. Я подумала: «Це добре, бо треба нести мир, позитивні думки, світлу надію. Хай буде філософом-гуманістом».
— І наостанок кілька слів про вашу педагогічну діяльність.
— Навчаю вокалу студентів із 15 країн, вже маю 18 випускників. Тепер у класі понад 20 осіб. Вони тримають мене у формі — молодою, свіжою. І це величезне щастя.
Микола ШОТ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Вікторія ЛУК’ЯНЕЦЬ. Народилася 20 листопада 1966 року в Києві. 1989-го закінчила Київську державну консерваторію ім. П. Чайковського. Того самого року почала професійне становлення в Київському академічному театрі опери та балету ім. Т. Шевченка. 1993-го стала солісткою Віденської (Австрія) державної опери. З 1998 року виступає також як незалежна виконавиця.
Народна артистка України. Живе в австрійській столиці.
Ми в Google+